Карло Марія Мартіні

 

ВІДВАГА ПРИСТРАСТІ

 

Сучасна людина і дилема вибору


С. 36-40

Континуум і новизна

 

Отже, Петро відчуває, що його не тільки особисто сприйняли і полюбили особливою любов’ю, а що він покликаний співдіяти, брати участь у справі, в якій сам він вбачає таємничу велич; однак Петро не знає більше нічого.

А тепер стосовно запитання: «Петре, що змінилося після того, як ти пізнав Ісуса?»

Думаю, що він відповів би: «Нічого – і все».

Нічого, тому що завжди є один і той самий Бог, якому поклонялися його мати, його баба, його пращури. Це божественне таїнство не є далеким від життя, а надто якщо розуміти віру в Бога і поклоніння Богові у такий спосіб, як це переживалося у юдейській традиції, коли Бога вшановували на численних святах, що святкуються упродовж цілого року, сповіщаючи присутність Бога в щоденному, в повсякденності; адже юдеї, які дотримуються звичаїв, іще й сьогодні відзначають їх так само, як це робилося споконвіку: з ритуальними стравами, зі спеціальними квітами, з великою кількістю церемоній. І тому для Петра нічого не змінилося.

З іншого боку, певним чином змінилося все; а відтак Петро нам відповів би: «Я збагнув і усвідомив, що Бог, якого я визнаю, був близько, безпосередньо коло мене, в Ісусі; Він мене дивував, тривожив мене, зворушував мене; Він мене любив; Він мене покликав, щоб я залишився з Ним – і з Ним співдіяв».

У цьому місці Петрові відкривається новий горизонт: не відмінний від попереднього, а нібито розміщений всередині нього, – і це стає джерелом невимовної радості.

Воістину, Бог є тут, є для мене, зі мною, Він думає про мене і має для мене важливе завдання. Поєднання з Христом дає мені новий погляд на ціле моє життя. У цьому місці доречно згадати євангеліста Матвія – і те, як Він наводить слова Ісуса, підкреслюючи, що Учитель прийшов задля «сповнення», і те, як Він проголошує складну спадкоємність і радикальну новизну Нового Заповіту: «Не думайте, що я прийшов усунути закон чи пророків: я прийшов їх не усунути, а доповнити» (5:17); «Ніхто не пришиває латки з нової тканини до старої одежі, бо латка в одежині збіжиться, і діра стане гірша. І не вливають вина нового в старі бурдюки, а то бурдюки розтріснуться і вино розіллється та й бурдюки пропадуть; а вливають вино молоде в нові бурдюки, тож одне й друге збережеться» (9:16-17).

Отже, не усунення, не заміна – Петро, Павло, Тимофій могли справедливо посилатися також і на свою традиційну віру – але велика новизна Новини Ісуса Христа. І саме її сповнення було повнотою, плеромою, адже вона набувала незвичайних вимірів для тих, котрі її приймали.

Зрештою, цим, зокрема, пояснюється те, чому євреї сьогодні читають Святе Письмо, але не знаходять там Христа. Ця тема занадто велика, щоб її тут розвивати. Чудове роз’яснення з цього приводу можна знайти в документі Папсь­кої Біблійної Комісії про Єврейський народ і його Священні Книги в християнській Біб­лії (2001 рік), де чітко сказано, що після Христа Його або визнають – і тоді Книги Старого Заповіту набувають нового значення, яке скеровує їх до Нього, відтак вони читаються і пояснюються через Христа і Його Воскресіння; або Його не приймають – і тоді читання Книг Старого Заповіту, якщо тільки воно залишається «в єдності з юдейським Святим Письмом періоду Другого Храму» є читанням «припустимим» і «аналогічним християнському читанню», однак таким, що втратило зустріч із Христом.

Насправді Ісус був не просто розпізнаний, раз Він знайшов прихисток у домі в Назареті. Якщо ми читаємо Святе Письмо «через Ісуса», то мусимо визнати, що Він себе виявив і проявив – і цим спричинив сум’яття, оновлення, поділ. І лише ті, котрі зрозуміли Його до кінця і Його прийняли, змогли прочитати в Ньому, крізь Нього всю повноту Святого Письма. Таким є особливий досвід Петра.

І він хоче нам сказати – і то якнайбільше! – про повноту, про новизну, що їх дав йому Ісус, а тому додає: «Я не вмів би виявити в цей момент мою віру інакше, аніж через молитву прославляння і возвеличення, що формально відповідає літературному жанру bеrakha, і саме так починається моє перше Послання, яке показує тріумфуючу радість, надію того, хто прийшов на зустріч з Ісусом».

А тепер я, своєю чергою, ставлю себе віч-на-віч з уривком із першого Послання Петра: «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що у своїм великім милосерді відродив нас до живої надії через воскресіння Ісуса Христа з мертвих, до спадщини, яка не може ні зотліти, ні заплямитися, ані зів’янути, – збереженої для нас на небі, для нас, яких Божа потуга вірою зберігає на спасіння, що готове з’явитись останнього часу. Ви тим радійте, навіть якщо тепер треба трохи посумувати в різних досвідах, щоб ваша випробувана віра, куди цінніша від тлінного золота, яке вогнем очищають, була на похвалу, на славу й на честь під час об’явлення Ісуса Христа, якого ви, не бачивши, любите, в якого, не оглядаючи, віруєте, радіючи радістю невимовною і повною величі, осягаючи ціль вашої віри – спасіння душ ваших» (1:3-9)…

 

 



© "Місіонер", 2008 р ; розроблено в Soltech